Польща між міфом жертви та незручною правдою про Другу світову

Незручна історія: поляки у Вермахті, СС та Армії Крайовій

Поляки докладають чималих зусиль, аби предстати ледь не другими після євреїв найбільшими жертвами Другої Світової. 

Ще б пак – Друга Світова війна як така почалася з нападу Німеччини на Польщу. Тим більш жахливим виглядає той факт, що величезна кількість поляків служили у силових та каральних структурах Третього Рейху. Польські громадяни відмічені в складі 3 танкової дивізії СС «Мертва голова», 4 поліційної дивізії СС, 31 та 32 гренадерських дивізій СС.

Треба зазначити, що це були не національні польські частини – поляки з окремих польських регіонів служили в складі німецьких частин нарівні з німцями (!!!)

Чому так – поясню нижче.

Не бракувало поляків і в польових частинах Вермахту.

Взагалі, за даними радянського Головного управління в справах полонених та інтернованих (ГУПВИ), в полон Червоною армією було взято 60 272 поляки, у тому числі – 5 генералів. 

Повторюю! 

Ідеться не про бойовиків Армії Крайової (ними займалося дещо інше відомство), ідеться про полонених з числа службовців Вермахту та СС, які потрапили на етапні пункти обліку полонених при штабах підрозділів РККА. 

Тобто – про поляків у формі Третього Рейху. 

За кількістю полонених у таборах НКВД поляки обігнали навіть офіційних союзників Гітлера – італійців (48957 полонених, серед них 3 генерали). 

Слабо? І ці люди дорікають українцям дивізією «Галичина»! 

Але не тільки у Вермахті та СС працювали нащадки гордих шляхтичів!

КАТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПАНТЕОНІ ПОЛЬСЬКИХ «ГЕРОЇВ»

 

Знайомтеся: на світлині – наш земляк, уродженець міста Бережани, Почесний громадянин міста Тернополя, масон, один із найближчих поплічників Юзефа Пілсудського, з 1935-го року – фактичний диктатор Польщі, з 1936-го – Маршал Польщі, Кавалер Ордена Білого Орла (1936 рік), Головнокомандувач польської армії на початку німецько-польської війни 1939 року, КАТ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ПАНТЕОНІ ПОЛЬСЬКИХ «ГЕРОЇВ».
Так, все це про Едварда Ридза-Сміглого (Edward Rydz-Śmigły). 

Читайте також: Поляки, як і інші імперці, дуже слабкі на історичну пам'ять

Для українців постать Едварда Ридза-Сміглого асоціюється виключно із репресіями та трагічними сторінками історії через його безпосередню відповідальність за жорстокі воєнні злочини та антиукраїнську політику Другої Речі Посполитої.
В українській історичній пам'яті його сприйняття сформоване трьома головними факторами: 

Гібридна війна та диверсії проти Карпатської України.
Масові страти січовиків на карпатських перевалах.
Політика пацифікації та асиміляції. 

Розберемо злочини цього польського катюги та убійника більш детально. 

Едвард Ридз-Сміглий і Карпатська Україна.
Відносини між диктатором Польщі Едвардом Ридзом-Сміглим та Карпатською Україною у 1938–1939 роках були відверто ворожими, а дії польського керівництва під його командуванням призвели до однієї з найтрагічніших сторінок закарпатської історії. 

Польська влада розглядала виникнення автономної, а згодом незалежності Карпатської України під проводом Августина Волошина як пряму загрозу для своєї територіальної цілісності. Варшава побоювалася, що ця держава стане «українським П'ємонтом» – каталізатором національно-визвольного руху для мільйонів українців, які проживали у складі тогочасної Польщі (на Галичині та Волині).

Диктатор Едвард Ридз-Сміглий та міністр закордонних справ Юзеф Бек активно підтримували ідею ліквідації Карпатської України з метою встановлення спільного польсько-угорського кордону. Вони вважали, що це стратегічно послабить геополітичний тиск з боку Третього Райху та СРСР, а також ізолює українське питання.

Історію в Польщі пишуть пропагандисти, а не історики

Історію в Польщі пишуть пропагандисти, а не історики.

Не було ніякої "Волинської різанини" це двосторонній етнічний конфлікт та результат міжетнічної війни, спричиненої окупаційною політикою та соціально-національним гнітом.

Головні учасники: ОУН (б) та Українська повстанська армія (УПА) з одного боку; польська Армія Крайова (АК), батальйони хлопські та польські повстанські загони — з іншого.

Поляків загинуло більше тому що українці проживало на цій території в сім разів більше. 

У період 1943–1944 роках майже у кожному селі на Волині гинули і українці, і поляки. Десь вбивства були масовішими, а десь райони були краще укріпленими. Дані щодо загиблих різняться, особливо з польського боку. Ще в 90-х роках звучала цифра - близько 50 тисяч загиблих поляків, потім озвучили 75 тисяч, далі - 90, 100 тисяч. Більш праві історики говорять вже й про 250 тисяч і навіть 500 тисяч. Так що методології немає, але є жонглювання цифрами".

Проте документально підтвердити вдалося близько 30 тисяч жертв. Українські дослідники оцінюють втрати поляків у 38–39 тисяч осіб. Щодо числа загиблих українців теж немає одностайної думки, однак вітчизняні дослідники називають цифри у межах 12–20 тисяч осіб.

Період польської окупації 1919—1939 рр

Період польської окупації м. Львова розпочався з 21 листопада 1918 року, коли останні відділи Української галицької армії відступили з міста у напрямку Винник. До 1921 р. у місті тривав надзвичайний стан у зв’язку з воєнними подіями (польсько-українська війна між Другою Річчю Посполитою та Західноукраїнською Народною Республікою тривала до липня 1919 р. та радянсько-польська війна ‑ до 1921 р.). Після завершення воєн Східна Галичина, згідно Ризького договору між Радянським Союзом та Польщею, була приєднана до останньої на особливих засадах. Тут створено тимчасовий уряд підзвітність котрого підлягала не польській владі у Варшаві, а представникам Ліги Націй – Раді амбасадорів. Українцям Галичини було гарантовано всі права національної меншини: рівність перед законом, свободу слова, совісті та віросповідання, право вживати українську мову у діловодстві, власне шкільництво, та самоврядування. Попри те, що Галичина офіційно не входила до складу Польщі (до 14 березня 1923 р.), тут було встановлено поліційний терор. Всі свободи української громади нехтувалися представниками польських адміністрації, влади, правоохоронних органів. У березні 1920 р. поляки запровадили назву «Малопольска Всходня», таким чином заборонивши вживання назву Західна Україна. Також замість етноніму «українець» ввели стародавнє визначення «русін», «рускі» та «русінські». Галицький Крайовий Сейм та Крайовий Виділ були скасовані. У сфері освіти, від 16 серпня 1919 р., діяла заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, що не прийняли польського громадянства та не відбули військової служби у польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Т. Шевченка про відкриття приватних курсів з університетською програмою було рішуче відкинуто польською владою. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існували з часів австрійського панування в Галичині, було скасовано, а замість неї створено «Кураторію львівської шкільної округи», підпорядкованої міністерству освіти у Варшаві. Дозвіл розпочати навчання було дано лише польським гімназіям. А в народних школах примусово впроваджено вивчення польської мови. В листопаді 1920 р. було проведено перепис населення Галичини як частини польської держави. В листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму. А в грудні 1922 р. – перший примусовий набір до польського війська. В березні 1923 р. Рада амбасадорів прийняла рішення про інкорпорацію Галичини до складу Польщі, і лише з цього часу в Галичині повинна була відбуватися реорганізація владних структур, освіти тощо, тобто впровадження польських стандартів управління, проте станом на 1923 р. ці процеси вже завершувалися.

Політика щодо меншин, яку проводив Міхал Ґражинський, що очолював Сілезьке воєводство, де була велика німецька меншина

Воєвода Міхал Ґражинський, який очолював Сілезьке воєводство, у своїй політиці щодо меншин прагнув мінімізувати автономію Сілезького воєводства, зменшити роль німецької меншини у воєводстві, посилити роль польського суспільства, що населяло воєводство, та підтримати польську меншину в Німеччині. Воєвода Ґражинський був переконаний, що польське суспільство, яке населяло Сілезьке воєводство, негативно ставилося до німецької меншини, тому він намагався заручитися підтримкою польського суспільства для Табору Пілсудського (групи політиків, якою керував Юзеф Пілсудський) згаданими вище засобами. Щоб досягти цього, він розподіляв державні вакансії переважно полякам і підтримував розвиток шкільної освіти польською мовою.

Воєвода Ґражинський дискримінував німецькі установи та групи, які діяли в Сілезькому воєводстві. Більше того, він зменшив права німецької меншини. Розвиваючи польську систему шкільної освіти, він призвів до послаблення позицій німецьких шкіл. Поляків, які проживали в Сілезькому воєводстві, мотивували віддавати своїх дітей до польських шкіл замість німецьких шкіл. Наслідком цих дій стало закриття шкіл, які утримувалися членами німецької меншини.

Поява економічної кризи у 20-х роках була використана воєводою Ґражинським для продовження реалізації антинімецької політики. Економічні установи, яким загрожувало банкрутство, були захоплені воєводством, і воєвода призначив поляків на їх керівні посади. Крім того, він прискорив розподіл німецького багатства, щоб зменшити вплив заможної німецької меншини. Незважаючи на те, що між Польщею та Німеччиною була підписана угода щодо вирішення всіх конфліктів мирним шляхом, воєвода Ґражинський не припинив дискримінацію німецької меншини. 

Німецькі робітники зазнавали дискримінації, і, якщо це було можливо, всі конфлікти між членами польського суспільства та німецькою меншиною вирішувалися на користь поляків. Як офіційну причину своєї політики щодо меншин воєвода Ґражинський оголосив про зростання націоналістичних тенденцій серед членів німецької меншини та наголосив на відсутності лояльності німців до польського уряду. Незважаючи на те, що він звинувачував німців у націоналістичних тенденціях, він не співпрацював з німецькими установами, які намагалися боротися з гітлеризмом. Його політика призвела до зростання антипольських настроїв у Сілезькому воєводстві.

Однак, завдяки діям воєводи Ґражинського, велика частина установ, які раніше очолювали німці, перейшла у власність польської держави і почала приносити дохід до польського бюджету. У сфері культури воєвода Ґражинський приділяв багато уваги зменшенню комплексу меншовартості польської культури щодо німецької культури, будучи меценатом мистецтва для польського мистецтва.

Береза Картузька: карали за те, що були українцями

90 років тому 17 червня 1934 року за підписом президента Польщі Ігнація Мосціцькі утворили концентраційний табір Береза Картузька здебільшого для розправи над українцями – членами ОУН, які боролися за Українську незалежну державу.

Концтабір розташовувався у місті Береза Картузька (нині – місто Береза, Білорусь) в Західній Білорусі за 92 км від міста Брест. Ці землі у той час входили у склад Польської держави. Назва «Картузька» походить від костьолу чину картезіанців, у якому розташовувалося приміщення концтабору.

Утворення табору Берези Картузької було відповіддю на українсько-польське протистояння у Східній Галичині та на Волині. Польща, отримавши у 1919 році Галичину, за рішенням Паризької мирної конференції згодом мала надати їй автономію.

Будівлі концтабору Береза Картузька

Натомість поляки почали активну колонізацію українських земель, що суперечило Версальському мирному договору. Від 21 липня 1924 року польський уряд вилучив з ужитку українську мову в урядових установах і розпочав закривати українські школи й церкви.

Роковини спецоперації «Вісла»: що варто пам'ятати про примусові депортації українців

Депортація українського населення в під час спецоперації «Вісла»

У XX столітті тоталітарні режими неодноразово намагалися «розв’язати українське питання», і примусові депортації були одним з інструментів такого «розв’язання». Спецоперація «Вісла» тривала 28 квітня по 29 липня 1947 року.

Військово-політична операція польської комуністичної влади стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель.  

Вигнання нацистів із теренів Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося встановленням в цьому регіоні радянської влади чи комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій з метою упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували, стали масові депортації.

9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі й уряд УРСР уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.

Под знаменами Третьего Рейха или Третий Фронт Польской Армии

Одним из вопросов, на которые современные историки не хотят давать ответ, является вопрос участия поляков в боевых действиях на стороне Третьего Рейха. Если же рассмотреть историю Второй Мировой войны, то обнаружится, что поляки воевали на трех фронтах - на стороне СССР, на стороне союзников (Англии, США), и на стороне Германии. Численность поляков, участвовавших в войне на первых двух фронтах известна. Но вот Третий фронт на стороне Третьего Рейха...
Попробуем провести небольшой анализ, собрав косвенные данные по Западному и Восточному фронту поляков.

Поляки, солдаты Вермахта из Поморья или Щлёнзка(Силезии) у могилы товарища

У монастыря Монте-Косино

Подошли ко мне три блудных сына.
Подошли ко мне они, спросили:
Пан полковник, видно, из России?
Нет, ответил, я приехал с Вислы,
Где дымы от выстрелов повисли,
Где и днём и ночью переправы
Под огнём наводят у Варшавы,
Где за Польшу в бой идут поляки
Без нашивок "Poland" на английских хаки...
Константин Симонов 1945 г.

Польша сентябрь 1939 г.

Западный фронт поляков. (Второй фронт).

Вооруженные силы польских коллаборационистов

Сколько их было, и кого брали на службу

Точное количество польских военных коллаборационистов неизвестно. Войцех Змысьленый, автор тематического сайта "В ненавистном мундире" , называет цифру 375 тысяч. Из них около 60% (200–250 тыс.) - граждане межвоенной Польши (по данным Института национальной памяти Украины, приблизительно столько же украинцев воевало на стороне нацистской Германии). Остальные 40% составляли поляки из "этнических" польских территорий, которые до войны принадлежали ІІІ Рейху.

Профессор Института истории Варшавского университета доктор Ежи Кохановский приводит значительно большее количество - "между 400 тыс. и 0,5 млн". При этом он добавляет: "…речь идет не о поляках как таковых, а о гражданах межвоенной Польши, поскольку это не совсем одно и то же". Но, по его мнению, большинство из них считали себя поляками.

С ним соглашается и Рышард Качмарек: "…с территории всей оккупированной Польши в 1940–
1945 гг. были призваны в германскую армию примерно 450–500 тысяч человек". Историк уточняет, что речь идет о вписанных в третью группу в так называемых фолькслистах (Deutsche Volksliste - DVL) - документах о принадлежности жителей оккупированных территорий к "немецкому национальному сообществу".

"Фолькслисты" делили население оккупированной Польши на четыре группы, в зависимости от степени их германизации. Первые две составляли граждане Польши немецкого происхождения, которые проживали на "восточных землях, присоединенных к Рейху" (eingegliederte Ostgebieten), то есть в Силезском, Познаньском и Поморском воеводствах, а также отчасти в Белостоцком, Келецком, Краковском, Лодзьском и Варшавском. Остальные земли межвоенной Польши, вместе с западноукраинскими, были в составе так называемого Генерал-губернаторства.

Лица первой и второй групп считались полноправными немцами. Они отличались только уровнем прогерманской политической активности в довоенной Польше, но имели все гражданские права.

Подавляющее большинство поляков на "присоединенных" землях записали в "немцы" третьей и четвертой групп. Третья группа - преимущественно силезцы, кашубы, мазуры, выходцы из польско-немецких семей - и была основным "поставщиком" поляков в вермахт. Им предоставлялось "пробное гражданство" на десять лет. Полное гражданство надо было заслужить своей деятельностью и политической позицией. Четвертую группу составляли "полонизированные немцы", которые до войны активно работали в польских политических и общественных организациях. Пробное гражданство им предоставлялось только в индивидуальном порядке, после "расовых исследований". 

Военная обязанность распространялась на первые три группы. Но после поражения под Сталинградом и открытия союзниками фронтов в Италии и Нормандии поляков из "включенных" земель начали массово вписывать в третью группу "фолькслистов". Потом уже призывали в армию и вписанных в четвертую группу. Война на три фронта заставляла нацистов сквозь пальцы смотреть на "расовые теории".

Солдатская книжка (зольдбух) обер-ефрейтора Болеслава Цихоцкого. 

В отличие от Змысленого, ни Качмарек, ни Кохановский не упоминают об этнических поляках, которые до 1 сентября 1939 г. жили в ІІІ Рейхе. Если учесть еще и их (а это 125–175 тыс.), то число польских коллаборационистов может колебаться в пределах 525–675 тысяч. Это без учета других силовых структур III Рейха, где служили поляки: внутренней полиции в Генерал-губернаторстве ("гранатовой полиции", называемой так из-за цвета мундиров); добровольческой вспомогательной полиции (шуцманов) в Правобережной и Центральной Украине ("рейхскомиссариат Украина").

Некоторые поляки были мобилизованы или добровольно шли в войска СС (Waffen-SS). Точное их количество неизвестно, но историки говорят, что оно не было значительным.

* * *

Немцы выделяли различные этнические группы, имеющие определенные культурные и языковые особенности. В частности, локальные группы поляков (кашубы — в Поморье, мазуры — в Пруссии, гуралы — в польских Татрах, силезцы — в Западной Польше) германские власти считали отдельными славянскими народами, «дружественными Германии и немцам».

В ноябре 1939 г. Управлением расовой политики НСДАП была подготовлена программа «Вопрос отношения к населению бывших польских районов с расово-политической точки зрения», согласно которой кашубы и силезцы объявлялись полонизированными немцами и подлежали повторной германизации.

Кашубы – хоть и родственный полякам, но отдельный народ, населяющий Гданьское Поморье. Из-за симпатий кашубов к немцам Варшава планировала на 1942 год их переселение вглубь Польши, а их земли предполагалось заселить этническими поляками. Помешала война.

1. Поляки в вермахте и СС

Великопольская политика 1918 — 1939 гг. привела к тому, что многие кашубы, мазуры, силезцы и гуралы, особенно молодежь, видела в лояльности германской администрации возможность национального возрождения. Именно они составляли основную часть тех поляков, которые вступали в ряды вермахта и СС.

Польские добровольцы перед сборным пунктом вермахта.

Отдельных силезских, кашубских или мазурских формирований не создавалось. Представители данных локальных групп поляков проходили службу на общих с немцами основаниях. Среди военнопленных, захваченных Советской армией на Восточном фронте, насчитывалось 60 280 поляков. Косвенно эти данные позволяют судить о количестве поляков — солдат и офицеров вермахта.

Польские солдаты вермахта на могиле своего товарища. Восточный фронт.

Усіх братів Степана Бандери убили

У сім’ї Бандер було семеро дітей. Четверо братів: Степан, Олександр, Василь, Богдан, та троє сестер: Марта-Марія, Володимира та Оксана. Усі вони стали діячами націоналістичного руху і за це отримали покарання – хлопців убили, а дівчат заслали в радянські табори.

Замордовані у німецькому концтаборі

Олександр Бандера вчився у Стрийській гімназії та Львівській політехніці. Потім за завданням ОУН вступив до Римської вищої школи, отримав учений ступінь доктора політично-економічних наук. 

Олександр БАНДЕРА

З початком німецької окупації Олександр повернувся до Львова. Тут його німці майже одразу заарештували і відправили у Краківську тюрму, а 22 липня 1942-го етапували до концтабору в Аушвіц (польською Освєнцім). Там брата Степана Бандери закатували поляки. Про це залишив спогади колишній ув’язнений Борис Вітошинський: «Так звані «політичні в’язні» наказали скинути черевики та ногами місити цемент з вапном... Під час того, як він виконував цю роботу, його били… Чорний від побоїв, скривавлений, з піною на спалених устах, він просив дозволити напитися води з бочки. Посіпаки схопили його тоді за ноги і кинули в ту бочку. Майже неживого витягнули по хвилині. Ніхто з нас не міг йому ніяк помогти... Наступного дня Олександр Бандера не вийшов на роботу». Він помер за кілька днів у віці 31 року, тіло спалили в крематорії. Треба сказати, що своєю смертю він врятував тисячі українців. Його вдова, італійка Марія Доміні, доводилася родичкою зятю самого Беніто Муссоліні. Довідавшись про мученицьку смерть чоловіка, добилася, аби італійський уряд надіслав запит у Берлін. Там змусили адміністрацію концтабору розмістити українців окремо від поляків.