Колоніальний характер створення «Бессарабії» в Російській імперії

Після анексії 1812 року Російська імперія здійснила класичну імперсько-колоніальну операцію над частиною території Молдавського князівства між Прутом і Дністром.

По-перше, ця територія не була «нічийною» — вона становила органічну частину історичної Молдавії (Țara Moldovei) з власною адміністративною системою (ținuturi), правом і традицією.

По-друге, Росія не зберегла ані назву, ані політичну ідентичність цієї землі, а штучно перейменувала її на «Бессарабську область», використавши назву, яка:

• не існувала як адміністративна одиниця до 1812 року,
• не була самоназвою місцевого населення,
• у кращому разі використовувалась в іноземній картографії для вузького південного регіону (Буджака),
• і була фактично юридично порожньою.

Це типовий колоніальний прийом: заміна історичної назви на нову, щоб стерти політичну спадковість території.

По-третє, у геральдиці імперія застосувала ще один характерний механізм:

• взяла місцевий символ — тура (герб Молдавського князівства),
• але помістила його під імперську корону.

Це створює чітке ієрархічне повідомлення: місцева ідентичність визнається лише як підпорядкована, а верховна влада належить імперії.

Тобто:

• 🐂 тур → «це молдавська спадщина»
• 👑 корона → «але вона під владою Росії»

Що це означає в колоніальній логіці

У сукупності ці дії утворюють класичну модель колоніальної політики:

1. Анексія території без збереження її державності
2. Перейменування для розриву історичної тяглості
3. Привласнення символів під імперським знаком
4. Нав’язування нової адміністративної ідентичності

Висновок

Російська імперія не «успадкувала» жодну «Бессарабію», а створила її як адміністративну конструкцію після анексії частини Молдавського князівства, одночасно використавши місцеву символіку і підпорядкувавши її імперській владі через геральдику та назву.

Ватутін — Катюзі по заслузі

15 квітня 1944 року в київському госпіталі помер генерал армії СРСР Микола Ватутін — людина, яку радянська пропаганда роками подавала як «видатного сталінського полководця», а його смерть перетворила на символ героїзму. Та за цією офіційною картинкою — інша, значно темніша історія.

 

29 лютого 1944 року під час об’їзду військ Ватутін потрапив у засідку бійців Української повстанської армії поблизу сіл Милятин і Сіянці (нині Рівненщина). У перестрілці він отримав важке поранення. Понад півтора місяця лікарі намагалися врятувати його життя в Києві — марно.

 

Похорон генерала став одним із наймасштабніших у СРСР воєнного часу: три дні прощання, поховання в Маріїнському парку біля Верховної Ради, а згодом — помпезний пам’ятник. 

 

Саме тоді почав формуватися культ «героїчного Ватутіна», до могили якого водили офіційні делегації, коли потрібно було «вшанувати пам’ять полеглих». Його образ активно використовували під час пропагандистської кампанії до «повного звільнення України» восени 1944 року.

 

Але ким він був насправді?

 

Росіянин за походженням, член більшовицької партії з 1921 року, Ватутін ще з юності брав участь у боротьбі проти українського спротиву:
- у 1920 році воював проти загонів Нестора Махна;
- у 1920–1921 роках придушував повстанський рух на Полтавщині;
- у 1939 році командував військами під час вторгнення в Польщу, за що отримав орден Леніна.

 

Найстрашніша сторінка його командування — події 1943 року, форсування Дніпра та бої за Букринський плацдарм. Радянське керівництво обрало тактику, яку важко назвати інакше як «завалити ворога тілами». За різними оцінками, лише тут загинули сотні тисяч радянських солдатів — цифри сягають приблизно 400 тисяч. Втрати німців були в рази меншими.

 

Особливий цинізм полягав у тому, як поповнювали ці втрати. На щойно «звільнених» територіях лівобережної України масово мобілізували юнаків 16–18 років — часто без належної підготовки, без зброї, інколи навіть без форми. Їх буквально гнали на переправу через Дніпро під кулеметний вогонь. 

 

Очевидці згадували, що німецькі кулеметники не витримували психологічно, адже перед ними були не озброєні солдати, а фактично беззахисні люди. Але на місце загиблих одразу йшли нові.

 

Скільки серед тих сотень тисяч полеглих було саме українських хлопців — невідомо. Десятки тисяч? Сотня? Більше? Відповіді немає. Але відповідальність — є.

І саме на Волині, 29 лютого 1944 року, ця історія отримала свій фінал: генерал, причетний до цих подій, був смертельно поранений бійцями УПА. За півтора місяця він помер.

 

Історія інколи сама розставляє акценти. Бо якими б не були офіційні пам’ятники й гучні промови — пам’ять про справжню ціну «перемог» нікуди не зникає.

Карта яка є наочним доказом що «Бессарабия» у 1940 році не була адміністративною реальністю

Радянська військово-оперативна карта Генерального штабу РСЧА, 1939–1940 рр., підготовлена для планування окупації території між Прутом і Дністром, позначеної як «Бессарабия».

Це радянська військово-оперативна карта Генштабу РСЧА, підготовлена у 1939–1940 роках, безпосередньо в межах підготовки до ультиматуму Румунії та окупації 1940 року.

Ключові ознаки, які це підтверджують

1. Мова і терміни

   • Усі топоніми подані російською: Кишинёв, Аккерман, Бендеры, Тирасполь, Болград.

   • Територія між Прутом і Дністром позначена як «Бессарабия», заштрихована — це не румунська і не міжнародна картографія, а суто радянська.

2. Тип заштрихування

   • Діагональне штрихування — стандартна радянська військова практика для позначення:

     • території, яка планується до зайняття / анексії;

     • або вважається «тимчасово чужою, але своєю за концепцією».

   • Так ніколи не позначали власні адміністративні одиниці.

3. Відсутність румунського адміністративного поділу

   • Немає жудеців, немає румунських назв, немає кордонів адміністративних одиниць Румунії.

   • Це означає: карта не описує реальність, а проектує бажаний радянський простір.

4. Акцент на транспорті й рельєфі

   • Чітко промальовані:

     • залізниці,

     • шосе,

     • переправи,

     • ріки як природні рубежі.

   • Це типово для оперативно-тактичних карт, а не політичних чи цивільних.

5. Хронологічний маркер

   • На карті вже є пакт Молотова–Ріббентропа як фон, але ще немає радянських кордонів 1940–1941.

   • Отже: період — кінець 1939 / перша половина 1940.

Сіре обведення - важливий населений пункт як тактичний об’єкт. 

Сірим (графітовим) тоном на радянських військових картах виділяли населені пункти підвищеного оперативного значення, а не фортифікації як такі.

Йдеться про опорні пункти місцевості, які могли:

• використовуватися як вузли оборони або наступу,

• бути штабними, тиловими або комунікаційними центрами,

• мати міцну забудову (камені, промислові об’єкти, склади, станції),

• контролювати переправи, вузли доріг, залізниці.

Чому саме ці міста обведені

Якщо подивитися уважно, сірим виділені:

• Кишинів — адміністративний і транспортний центр;

• Бендери — вузол біля Дністра і стратегічний міст;

• Аккерман — контроль лиману і виходу до моря;

• Болград / Ізмаїл / Тирасполь (у регіоні) — ключі до Буджака, Дунаю, переправ.

Як правильно називати цю карту

Коректна ідентифікація:

Радянська військово-оперативна карта Генерального штабу РСЧА, 1939–1940 рр., підготовлена для планування окупації території між Прутом і Дністром, позначеної як «Бессарабия».

Або коротко, для публічного вжитку:

Окупаційна карта СРСР 1940 року.

Чому вона важлива концептуально

Ця карта — наочний доказ, що:

• «Бессарабия» у 1940 році не була адміністративною реальністю,

• а існувала виключно в радянському військово-пропагандистському мисленні,

• як реанімація імперської губернії 1812–1917 років.

Тобто це візуальний артефакт гібридної війни ХХ століття.

СМЕРТЬ ШПИОНАМ возглавил еврейский шпион! История СССР как она есть. Лекция историка А. Палия

Наверняка вы знаете, что в сегодняшней России

фактически возрождён так называемый Смерш. То есть организация, которая

убивает в зоне прифронтовой своих

собственных солдат. Видео с этими

привязанными несчастными российскими

солдатами, которых обнуляют их просто

огромное количество. Так вот, сегодня я,

украинский историк, расскажу вам о том,

что случилось с предыдущим смершим.

организация, которая так и называлась Смерть шпионам.

Вы будете просто поражены, потому что оказалось, что не просто половина съезда компартии ВКПБ тогдашнее оказалась иностранными шпионами, но и первый единственный глава этого самого Смерша тоже оказался иностранным шпионом и даже, представьте себе, еврейским.

Эта история очень и очень зачётная. Ну, по крайней мере, его туда назначили, в эти шпионы.