Історію в Польщі пишуть пропагандисти, а не історики

Історію в Польщі пишуть пропагандисти, а не історики.

Не було ніякої "Волинської різанини" це двосторонній етнічний конфлікт та результат міжетнічної війни, спричиненої окупаційною політикою та соціально-національним гнітом.

Головні учасники: ОУН (б) та Українська повстанська армія (УПА) з одного боку; польська Армія Крайова (АК), батальйони хлопські та польські повстанські загони — з іншого.

Поляків загинуло більше тому що українці проживало на цій території в сім разів більше. 

У період 1943–1944 роках майже у кожному селі на Волині гинули і українці, і поляки. Десь вбивства були масовішими, а десь райони були краще укріпленими. Дані щодо загиблих різняться, особливо з польського боку. Ще в 90-х роках звучала цифра - близько 50 тисяч загиблих поляків, потім озвучили 75 тисяч, далі - 90, 100 тисяч. Більш праві історики говорять вже й про 250 тисяч і навіть 500 тисяч. Так що методології немає, але є жонглювання цифрами".

Проте документально підтвердити вдалося близько 30 тисяч жертв. Українські дослідники оцінюють втрати поляків у 38–39 тисяч осіб. Щодо числа загиблих українців теж немає одностайної думки, однак вітчизняні дослідники називають цифри у межах 12–20 тисяч осіб.

Советский воин освободитель. Кровавый зверь, насильник и массовый убийца (ФАКТЫ)

Кремль исторически каждую войну ведет как истребительную, направленную против мирного населения

Предлагаем познакомиться с документами, которые открывают истинное лицо «освободителей». Мы не имеем никакого морального права чествовать армию, которая полностью себя обесчестила тотальными изнасилованиями детей на глазах их родителей, массовыми убийствами и истязаниями безвинных гражданских лиц, грабежом и узаконенным мародерством. 

Зверствами над населением (изнасилованиями и истязаниями с последующим убийством мирных граждан) «освободители» стали заниматься еще в Крыму. Так, командующий 4-м Украинским фронтом генерал армии Петров в приказе №074 от 8 июня 1944 г. заклеймил «возмутительные выходки» военнослужащих своего фронта на советской территории Крыма, «доходящие даже до вооруженных ограблений и убийства местных жителей». 

В Западной Беларуси и Западной Украине зверства «освободителей» нарастали, еще более – в странах Прибалтики, в Венгрии, Болгарии, Румынии и Югославии, где акты насилия против местного населения приняли ужасающие масштабы. Но полный террор наступил на территории Польши. Там начались массовые изнасилования польских женщин и девочек, а руководство войсками, которое негативно относилось к полякам, закрывало на это глаза. 

Поэтому абсолютно нельзя объяснять эти зверства «местью немцам за оккупацию». Поляки в этой оккупации не участвовали, но их насиловали почти в той же степени, как и немцев. Посему объяснение надо искать в другом. 

Половыми преступлениями (причем не только в Германии, но еще раньше в Польше) себя запятнали не только солдаты и офицеры, но и высший состав Советской армии – генералитет. Множество советских генералов-«освободителей» насиловали местных девочек. Типичный пример: генерал-майор Берестов, командир 331-й стрелковой дивизии, 2 февраля 1945 г. в Петерсхагене под Прейсиш-Эйлай с одним из сопровождающих его офицеров изнасиловал дочь местной крестьянки, которую он заставлял себе прислуживать, а также польскую девушку (стр. 349 в цитированной книге).

Усіх братів Степана Бандери убили

У сім’ї Бандер було семеро дітей. Четверо братів: Степан, Олександр, Василь, Богдан, та троє сестер: Марта-Марія, Володимира та Оксана. Усі вони стали діячами націоналістичного руху і за це отримали покарання – хлопців убили, а дівчат заслали в радянські табори.

Замордовані у німецькому концтаборі

Олександр Бандера вчився у Стрийській гімназії та Львівській політехніці. Потім за завданням ОУН вступив до Римської вищої школи, отримав учений ступінь доктора політично-економічних наук. 

Олександр БАНДЕРА

З початком німецької окупації Олександр повернувся до Львова. Тут його німці майже одразу заарештували і відправили у Краківську тюрму, а 22 липня 1942-го етапували до концтабору в Аушвіц (польською Освєнцім). Там брата Степана Бандери закатували поляки. Про це залишив спогади колишній ув’язнений Борис Вітошинський: «Так звані «політичні в’язні» наказали скинути черевики та ногами місити цемент з вапном... Під час того, як він виконував цю роботу, його били… Чорний від побоїв, скривавлений, з піною на спалених устах, він просив дозволити напитися води з бочки. Посіпаки схопили його тоді за ноги і кинули в ту бочку. Майже неживого витягнули по хвилині. Ніхто з нас не міг йому ніяк помогти... Наступного дня Олександр Бандера не вийшов на роботу». Він помер за кілька днів у віці 31 року, тіло спалили в крематорії. Треба сказати, що своєю смертю він врятував тисячі українців. Його вдова, італійка Марія Доміні, доводилася родичкою зятю самого Беніто Муссоліні. Довідавшись про мученицьку смерть чоловіка, добилася, аби італійський уряд надіслав запит у Берлін. Там змусили адміністрацію концтабору розмістити українців окремо від поляків.