Період польської окупації 1919—1939 рр

Період польської окупації м. Львова розпочався з 21 листопада 1918 року, коли останні відділи Української галицької армії відступили з міста у напрямку Винник. До 1921 р. у місті тривав надзвичайний стан у зв’язку з воєнними подіями (польсько-українська війна між Другою Річчю Посполитою та Західноукраїнською Народною Республікою тривала до липня 1919 р. та радянсько-польська війна ‑ до 1921 р.). Після завершення воєн Східна Галичина, згідно Ризького договору між Радянським Союзом та Польщею, була приєднана до останньої на особливих засадах. Тут створено тимчасовий уряд підзвітність котрого підлягала не польській владі у Варшаві, а представникам Ліги Націй – Раді амбасадорів. Українцям Галичини було гарантовано всі права національної меншини: рівність перед законом, свободу слова, совісті та віросповідання, право вживати українську мову у діловодстві, власне шкільництво, та самоврядування. Попри те, що Галичина офіційно не входила до складу Польщі (до 14 березня 1923 р.), тут було встановлено поліційний терор. Всі свободи української громади нехтувалися представниками польських адміністрації, влади, правоохоронних органів. У березні 1920 р. поляки запровадили назву «Малопольска Всходня», таким чином заборонивши вживання назву Західна Україна. Також замість етноніму «українець» ввели стародавнє визначення «русін», «рускі» та «русінські». Галицький Крайовий Сейм та Крайовий Виділ були скасовані. У сфері освіти, від 16 серпня 1919 р., діяла заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, що не прийняли польського громадянства та не відбули військової служби у польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Т. Шевченка про відкриття приватних курсів з університетською програмою було рішуче відкинуто польською владою. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існували з часів австрійського панування в Галичині, було скасовано, а замість неї створено «Кураторію львівської шкільної округи», підпорядкованої міністерству освіти у Варшаві. Дозвіл розпочати навчання було дано лише польським гімназіям. А в народних школах примусово впроваджено вивчення польської мови. В листопаді 1920 р. було проведено перепис населення Галичини як частини польської держави. В листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму. А в грудні 1922 р. – перший примусовий набір до польського війська. В березні 1923 р. Рада амбасадорів прийняла рішення про інкорпорацію Галичини до складу Польщі, і лише з цього часу в Галичині повинна була відбуватися реорганізація владних структур, освіти тощо, тобто впровадження польських стандартів управління, проте станом на 1923 р. ці процеси вже завершувалися.

Війни пам’яті передують військовим вторгненням

Хто контролює минуле – контролює майбутнє 

Війни за історію дуже часто переростають у конвенційні. 

А історична агресія (з якого б боку кордону вона не велася) переростає у агресію фізичну.

Оскільки рівень загроз лише зростає передруковую тези мого виступу під час круглого столу «Війна за історію: як перемогти російського агресора», які були озвучені рівно вісім років тому.
Цей важливий і актуальний нині текст став моєю компіляцією власних думок та тез, які запропонували Андрій Холявка, Євген Костюк, Михайло Галущак.

Отож:

"Війни за історію - це не ексклюзивний винахід російських агресорів. Ще з давніх часів первісних держав, приміром єгипетських фараонів - переможець висікав перебільшену історію своїх перемог на камені, а очільник ворожої держави при першій же спробі їх переписував.

Очевидно, коли керівництво української держави намагається втягнути велику вічну війну, тотальну за своєю суттю і майже тисячолітню за часом протистоянням у прокрустове ложе незрозумілої АТО, важко очікувати позитивних результатів цього протистояння. 

Нам варто чітко називати речі своїми іменами: йде війна, а нинішній етап цієї війни відбувається в момент тривання і незакінченності столітньої Національно-визвольної Революції. 

Росія веде війну (і це закріплено у її воєнній стратегії) у чотирьох просторах і трьох часових вертикалях.

Це війна на суші, в повітрі та космосі, на воді та в інформаційно-світоглядовій сфері. Війна за минуле, теперішнє і майбутнє.

Он рассказал миру о сталинском Голодоморе

29 марта 1933 года, 27-летний британский журналист Гарет Джонс, вернувшийся из поездки по Советскому Союзу, выступил с заявлением о массовом голоде в СССР, которое было перепечатано многими газетами.

«Я прошёл по улицам сёл и 12 колхозов. Везде было слышно стенание: «У нас нет хлеба, мы умираем!» Это стенание было слышно по всей России: на Волге, в Сибири, Беларуси, на Северном Кавказе, в Средней Азии и в Украине». 

Особое внимание выпускник Кембриджа, мать которого была гувернанткой детей Джона Хьюза – основателя Юзовки, то есть Донецка – обратил на трагическую ситуацию в Украине. 

Впрочем, Джонс ещё в 1929 году, то есть задолго до Великого Голодомора, после первого посещения страны, где "так вольно дышит человек", начал бить в набат. 

Тогда он написал родителям: 

«Ситуация в Украине ужасная; всё паршиво, еды нет; угнетение, несправедливость, нищета. Я повидал кое-что настолько плохое, что меня просто бесит, когда я думаю о том, как люди типа Бернарда Шоу ездят туда, где их водят за нос. Они едят вдоволь, после чего возвращаются и называют Россию райским местом. Советское правительство — самое жестокое в мире. Крестьяне ненавидят коммунистов. Тысячи и тысячи лучших людей России были сосланы в Сибирь и в тюрьму на Соловках. На Донбассе условия невыносимые. Многие украинцы настолько ослабли, что не в состоянии работать». 

Вскоре после заявления британского журналиста о геноциде украинского народа и других народов сталинского концлагеря советские власти обвинили Джонса в шпионаже против СССР и закрыли ему въезд в «большевистский рай».

12 августа 1935 года, за день до своего 30-летия, Гарет Джонс был убит в Манчжурии агентами сталинского НКВД. 

История скреп

«Денацификация Украины». Начало. Переселенцы из России в 1933 году прибывали в выморенные коммунистами искусственным голодом села на Востоке и Юге Украины

«Русский мир» в Украине. 

Секретное постановление Совета народных комиссаров СССР от 25 октября 1933 года.

Провести переселение 21.000 семей колхозников:

- 3.500 хозяйств в Донецкую область из Ивановской.
- 6.500 - в Днепропетровскую обл. из Западной области РСФСР.
- 4.500 - в Харьковскую обл. из ЦЧО.

К концу 1933 года из Западной области РСФСР в Днепропетровскую было отправлено 109 эшелонов с переселенцами и их товаром, из Центрально-черноземной области России в Харьковскую область — 80 эшелонов, из Ивановской в Донецкую — 44 эшелона, одновременно из Белорусской ССР в Одесскую область направили 61 эшелон из Горьковской области — 35 эшелонов с людьми.

Согласно архивным документам, в Донецкую (тогда распространялась и на территорию нынешней Луганской области), Днепропетровскую (к которой частично принадлежала и нынешняя Запорожская область) и Харьковскую области должны быть переселены колхозники из России, а в Одесскую (тогда распространялась и на территорию нынешних Николаевской и Херсонской областей) — из Беларуси и России.