05.07.2026

Гитлер рассказал о предыстории германо-советского конфликта в речи перед своими старыми соратниками в пивной Лёвенбройкеллер в Мюнхене 8 ноября 1941 года

«Когда мы вели наступление на Западе, Советская Россия начала наступление на Востоке. Был момент, когда мы имели в Восточной Пруссии три дивизии, тогда как Россия мобилизовала в прибалтийском регионе 22. И они усиливались из месяца в месяц. От нас это не укрылось. Мы могли точно установить, где, как и когда передвигается каждое отдельное соединение и делали это почти каждый месяц. С этим была связана огромная работа на нашем фронте, что тоже не осталось без внимания. На протяжении нескольких месяцев россияне начали строить и частично уже построили не сто, а 900 аэродромов. Нетрудно было понять, с какой целью происходит такое гигантское, выходящее за пределы воображения, массовое сосредоточение российских ВВС. Плюс к этому началось создание базы для наступления, базы столь мощной, что по одному этому можно было судить о масштабах готовящегося наступления. Параллельно в неслыханных размерах увеличилось производство вооружений. Строились новые заводы, о которых вы, товарищи, не имеете представления. 
Там, где два года назад была деревня, сегодня стоит завод, на котором работают 65.000 человек. Рабочие живут в землянках, только заводские корпуса и административные здания ГПУ спереди выглядят как дворцы, а сзади это тюрьмы с камерами для самых жестоких пыток. Параллельно с этим шла переброска войск к нашей границе не только изнутри страны, но даже с Дальнего Востока этой мировой империи. Число дивизий превысило 100, потом 120, 140, 150, 170. 
Находясь под впечатлением этих данных, я пригласил тогда Молотова в Берлин. Вы знаете результаты берлинских переговоров (12-14 ноября 1940 года). Они не оставили никакого сомнения в том, что Россия решила начать наступление самое позднее осенью этого года, а, может быть, уже летом. От нас требовали, чтобы мы сами, так сказать, мирно открыли ворота для этого наступления. Но я не принадлежу к тем людям, которые, как скот, сами идут на бойню. Поэтому я тогда в Берлине быстро распрощался с Молотовым. Мне стало ясно, что жребий брошен и что события неизбежно примут самый трагический оборот. 
Это подтверждалось деятельностью Советской России, прежде всего, на Балканах, той подпольной деятельностью, которую мы в Германии хорошо знаем по собственному опыту. Повсюду большевистские агенты, повсюду новые евреи и подрывная литература. Началась подпольная работа, которую вскоре уже нельзя было больше скрывать, да ее и не хотели скрывать. И у нас начали вести новую пропаганду. Правда, она не имела успеха — сказалась эффективность проделанной национал-социалистами работы. 
Наконец, настал момент, когда о завершении российской подготовки к наступлению можно было судить по тому, что, за исключением пары дивизий вокруг Москвы, которые явно держали для защиты от собственного народа, и нескольких дивизий на Востоке, все остальные были на западном фронте. К тому же в Сербии разразилось организованное Россией известное вам восстание 27 марта 1941 года — путч, затеянный большевистскими агентами и английскими эмиссарами, и сразу же, 5 апреля 1941 года, был заключен пакт о дружбе между Россией и Сербией. Тогда г-н Сталин был убежден, что эта кампания, может быть, задержит нас на целый год и что тогда скоро наступит момент, когда он сможет, наконец, выступить на сцену, используя не оружие, а свой гигантский людской резервуар. Но сегодня я могу впервые сказать: мы знали об этом кое-что еще. 
В 1939 году 4, 9 и 30 июля 1940 года в Лондоне состоялись несколько т.н. закрытых заседаний британской Палаты общин, и на этих закрытых заседаниях г-н Черчилль, накачавшись виски, выражал свои мысли, свои надежды и в конце концов своё убеждение в том, что Россия дрейфует в сторону Англии и что он имеет абсолютно достоверные сведения от мистера Криппса, что максимум через год-полтора Россия выступит на сцену, поэтому нужно продержаться еще год-полтора. На этом основывалась непонятная тогда смелость этого господина. Но мы всё время были в курсе. 
Я сделал из этого соответствующие выводы. Во-первых, нужно было освободиться на юго-восточном фланге. Сегодня, зная всё, что произошло, мы можем лишь поблагодарить Муссолини за то, что он еще 28 октября 1940 года вскрыл этот гнойник. Нам удалось еще весной за несколько недель окончательно решить эту проблему с помощью поддерживающих нас европейских государств (Венгрии, Румынии и Болгарии) и блестяще закончить кампанию занятием Крита 1 июня 1941 года, заперев тем самым Дарданеллы. 
Я уже много говорил об успехах нашего Вермахта. В ходе этой кампании как сухопутные войска, так и авиация покрыли себя славой. 
После этого я стал следить за каждым движением нашего великого противника на Востоке. С апреля по май я, можно сказать, непрерывно находился на наблюдательном пункте и отслеживал все процессы, исполненный решимости в любой момент, как только мне станет ясно, что противник готовится к наступлению, в случае необходимости опередить его на 24 часа. 
В середине июня признаки стали угрожающими, а во второй половине июня не осталось никаких сомнений в том, что речь идет о неделях или даже днях. И тогда я отдал приказ выступить 22 июня. 
Поверьте мне, старые товарищи, это было самое трудное решение за всю мою жизнь, решение, о котором я знал, что оно втянет нас в очень тяжелую борьбу, но надеялся, что шансы выиграть ее тем больше, что быстрый мы опередим другую сторону. 
Какова была тогда ситуация? Не Западе мы обеспечили свою безопасность. При этом я хотел бы сразу предупредить. В лагере наших противников есть гениальные политики, которые говорят теперь, что я знал, что на нас не нападут с Запада, поэтому осмелился начать наступление ва Востоке. Этим гениям я могу только сказать: они недооценивают мою осторожность. Я провел такую подготовку на Западе, что они могут начать в любой момент. Если господам англичанам захочется предпринять наступление в Норвегии, на побережье Германии, в Голландии, Бельгии или во Франции, мы можем только сказать: «Давайте! Вы уйдете еще быстрей, чем пришли». Мы привели сегодня эти побережья в иное состояние, нежели то, в каком они были еше год назад. Работа там была проведена с национал-социалистической основательностью. Руководил большей частью этой работой — достаточно назвать лишь одно имя — наш товарищ Тодг. 
Разумеется, работы там продолжаются непрерывно. Вы знаете меня со времени основания партии. Я никогда не успокаиваюсь, и если где-нибудь стоят десять батарей, то к ним из предосторожности добавляются еще пять, а там, где стоят 15 — ещё пять и ещё, благо наши противники поставляют нам достаточное количество батарей. 
Мы оставили везде достаточно сил, чтобы быть готовыми в любой момент отразить нападение. Его не произошло? Тем лучше. Я против кровопролития. Но если они придут, то, как уже сказано, уйдут еще быстрее. В этом мы уверены. 
На Балканах мы также себя обезопасили. В Северной Африке нам также удалось совместными усилиями установить стабильный порядок. Финляндия изъявила готовность выступить на нашей стороне, Румыния тоже. Болгария также осознавала опасность и не делала ничего, что могло бы причинить нам вред. Венгрия тоже поняла, что наступает великий исторический час и приняла героическое решение. Так что, когда настало 22 июня, я, осознавая свою ответственность перед собственной совестью, решил предупредить нависшую угрозу, может быть, с опережением всего на несколько дней».

28.06.2026

Історію в Польщі пишуть пропагандисти, а не історики

polska

Історію в Польщі пишуть пропагандисти, а не історики.

Не було ніякої "Волинської різанини" це двосторонній етнічний конфлікт та результат міжетнічної війни, спричиненої окупаційною політикою та соціально-національним гнітом.

Головні учасники: ОУН (б) та Українська повстанська армія (УПА) з одного боку; польська Армія Крайова (АК), батальйони хлопські та польські повстанські загони — з іншого.

Поляків загинуло більше тому що українці проживало на цій території в сім разів більше. 

У період 1943–1944 роках майже у кожному селі на Волині гинули і українці, і поляки. Десь вбивства були масовішими, а десь райони були краще укріпленими. Дані щодо загиблих різняться, особливо з польського боку. Ще в 90-х роках звучала цифра - близько 50 тисяч загиблих поляків, потім озвучили 75 тисяч, далі - 90, 100 тисяч. Більш праві історики говорять вже й про 250 тисяч і навіть 500 тисяч. Так що методології немає, але є жонглювання цифрами".

Проте документально підтвердити вдалося близько 30 тисяч жертв. Українські дослідники оцінюють втрати поляків у 38–39 тисяч осіб. Щодо числа загиблих українців теж немає одностайної думки, однак вітчизняні дослідники називають цифри у межах 12–20 тисяч осіб.

23.06.2026

Період польської окупації 1919—1939 рр

Період польської окупації м. Львова розпочався з 21 листопада 1918 року, коли останні відділи Української галицької армії відступили з міста у напрямку Винник. До 1921 р. у місті тривав надзвичайний стан у зв’язку з воєнними подіями (польсько-українська війна між Другою Річчю Посполитою та Західноукраїнською Народною Республікою тривала до липня 1919 р. та радянсько-польська війна ‑ до 1921 р.). Після завершення воєн Східна Галичина, згідно Ризького договору між Радянським Союзом та Польщею, була приєднана до останньої на особливих засадах. Тут створено тимчасовий уряд підзвітність котрого підлягала не польській владі у Варшаві, а представникам Ліги Націй – Раді амбасадорів. Українцям Галичини було гарантовано всі права національної меншини: рівність перед законом, свободу слова, совісті та віросповідання, право вживати українську мову у діловодстві, власне шкільництво, та самоврядування. Попри те, що Галичина офіційно не входила до складу Польщі (до 14 березня 1923 р.), тут було встановлено поліційний терор. Всі свободи української громади нехтувалися представниками польських адміністрації, влади, правоохоронних органів. У березні 1920 р. поляки запровадили назву «Малопольска Всходня», таким чином заборонивши вживання назву Західна Україна. Також замість етноніму «українець» ввели стародавнє визначення «русін», «рускі» та «русінські». Галицький Крайовий Сейм та Крайовий Виділ були скасовані. У сфері освіти, від 16 серпня 1919 р., діяла заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, що не прийняли польського громадянства та не відбули військової служби у польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Т. Шевченка про відкриття приватних курсів з університетською програмою було рішуче відкинуто польською владою. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існували з часів австрійського панування в Галичині, було скасовано, а замість неї створено «Кураторію львівської шкільної округи», підпорядкованої міністерству освіти у Варшаві. Дозвіл розпочати навчання було дано лише польським гімназіям. А в народних школах примусово впроваджено вивчення польської мови. В листопаді 1920 р. було проведено перепис населення Галичини як частини польської держави. В листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму. А в грудні 1922 р. – перший примусовий набір до польського війська. В березні 1923 р. Рада амбасадорів прийняла рішення про інкорпорацію Галичини до складу Польщі, і лише з цього часу в Галичині повинна була відбуватися реорганізація владних структур, освіти тощо, тобто впровадження польських стандартів управління, проте станом на 1923 р. ці процеси вже завершувалися.

Політика щодо меншин, яку проводив Міхал Ґражинський, що очолював Сілезьке воєводство, де була велика німецька меншина

Воєвода Міхал Ґражинський, який очолював Сілезьке воєводство, у своїй політиці щодо меншин прагнув мінімізувати автономію Сілезького воєводства, зменшити роль німецької меншини у воєводстві, посилити роль польського суспільства, що населяло воєводство, та підтримати польську меншину в Німеччині. Воєвода Ґражинський був переконаний, що польське суспільство, яке населяло Сілезьке воєводство, негативно ставилося до німецької меншини, тому він намагався заручитися підтримкою польського суспільства для Табору Пілсудського (групи політиків, якою керував Юзеф Пілсудський) згаданими вище засобами. Щоб досягти цього, він розподіляв державні вакансії переважно полякам і підтримував розвиток шкільної освіти польською мовою.

Воєвода Ґражинський дискримінував німецькі установи та групи, які діяли в Сілезькому воєводстві. Більше того, він зменшив права німецької меншини. Розвиваючи польську систему шкільної освіти, він призвів до послаблення позицій німецьких шкіл. Поляків, які проживали в Сілезькому воєводстві, мотивували віддавати своїх дітей до польських шкіл замість німецьких шкіл. Наслідком цих дій стало закриття шкіл, які утримувалися членами німецької меншини.

Поява економічної кризи у 20-х роках була використана воєводою Ґражинським для продовження реалізації антинімецької політики. Економічні установи, яким загрожувало банкрутство, були захоплені воєводством, і воєвода призначив поляків на їх керівні посади. Крім того, він прискорив розподіл німецького багатства, щоб зменшити вплив заможної німецької меншини. Незважаючи на те, що між Польщею та Німеччиною була підписана угода щодо вирішення всіх конфліктів мирним шляхом, воєвода Ґражинський не припинив дискримінацію німецької меншини. 

Німецькі робітники зазнавали дискримінації, і, якщо це було можливо, всі конфлікти між членами польського суспільства та німецькою меншиною вирішувалися на користь поляків. Як офіційну причину своєї політики щодо меншин воєвода Ґражинський оголосив про зростання націоналістичних тенденцій серед членів німецької меншини та наголосив на відсутності лояльності німців до польського уряду. Незважаючи на те, що він звинувачував німців у націоналістичних тенденціях, він не співпрацював з німецькими установами, які намагалися боротися з гітлеризмом. Його політика призвела до зростання антипольських настроїв у Сілезькому воєводстві.

Однак, завдяки діям воєводи Ґражинського, велика частина установ, які раніше очолювали німці, перейшла у власність польської держави і почала приносити дохід до польського бюджету. У сфері культури воєвода Ґражинський приділяв багато уваги зменшенню комплексу меншовартості польської культури щодо німецької культури, будучи меценатом мистецтва для польського мистецтва.

21.05.2026

За час німецько-радянської війни радянські військові трибунали винесли смертні вироки щодо понад 284 тисяч військовослужбовців

За час німецько-радянської війни (1941–1945 роки) радянські військові трибунали винесли смертні вироки щодо понад 284 тисяч військовослужбовців, з яких було розстріляно близько 158 тисяч. Значна частина вироків виконувалася негайно.


Крім того, існувала велика кількість позасудових страт, здійснюваних "на місці" за наказом командування, особливих відділів та загороджувальних загонів.
Офіційна статистика судів: За даними військових архівів, протягом 1941–1945 років було засуджено 2,5 мільйона осіб, з них до вищої міри покарання (розстрілу) було засуджено 284 тисячі військовослужбовців, а безпосередньо виконано 158 тисяч смертних вироків.
Також практикувалися позасудові розстріли: Десятки тисяч осіб розстрілювали безпосередньо "на місці" без проведення слідства чи суду. Це відбувалося за обвинуваченнями у дезертирстві, боягузтві, самовільному відступі, здачі в полон або антирадянській агітації.
Офіційні дані щодо кількості розстріляних виключно без суду (тобто без оформлення хоча б спрощеного судового вироку) неможливо підрахувати з абсолютною точністю через знищення більшості таких документів НКВС та специфіку ведення військового обліку сталінського режиму.
Штрафні батальйони: Сотні тисяч засуджених людей відправляли на вірну смерть на найнебезпечніші ділянки фронту, де вони також зазнавали колосальних втрат особливо при традиційних для Червоної Армії "м'ясних штурмах".
Діяльність загороджувальних загонів:
Загороджувальні загони використовувались для примусового стримування військ від відступу. Їхня головна мета полягала в тому, щоб зупиняти втікачів з поля бою кулеметним вогнем. Скількох людей вони вбили під час відступу - оцінити неможливо.
Для розуміння порядку цифр - лише за 2,5 місяці, в період з 1 серпня по 15 жовтня 1942 року, загороджувальні загони затримали понад 140 тисяч військовослужбовців. Багатьох розстрілювали на місці або відправляли до штрафних батальйонів.

18.05.2026

Против исторической лжи: Бенжамин Фридман хотел предостеречь Америку и евреев

Предостережение для Америки

Речь еврейского патриота-бизнесмена

В 1961 г. Бенжамин Фридман в вашингтонском отеле Виллард произнёс речь в честь Конде МакКинли – издателя журнала «Common Sense».

Бенджамин Фридман, 82 года, центр (слева) с галстуком бабочкой, получает награду за заслуги от Анти-коммунистической Федерации Польских Борцов за Свободу в городе Салем, Массачусетс, 1972 год.

Фридман хотел предостеречь Америку. Однако я думаю, что это было предостережение не столько для Америки, сколько для всех евреев, и прежде всего сионистов.

Бенжамин Фридман был довольно хорошо известной личностью в США. Удачливый еврейский коммерсант из Нью-Йорка Сити водил дружбу с Бернардом Барухом, Самуэлем Унтермайером, Вудроу Вильсоном, Франклином Рузвельтом, Джозефом Кеннеди, бывшим американским послом в Великобритании, Джоном Ф. Кеннеди и сo многими другими важными персонами.

По его словам, после второй мировой войны он порвал с еврейской тиранией, в которой были замешаны США.

Речь Фридмана ничего не потеряла от своей актуальности, как доказывают многочисленные цитаты из недавнего прошлого. Так в частности эрцгерцог Отто фон Габсбург в разговоре с австрийским журналом «Zur Zeit» 20.11.2002 г. сказал: «В американском Пентагоне всё решают евреи, а Пентагон поддерживает Израиль, т.е. они решают, быть войне или миру». Об этом разговоре немецкая пресса не проронила ни слова. А Ариель Шарон выразился ещё яснее: 
«Об одном я могу сказать совершенно точно. Тебе не стоит переживать по поводу американского давления. Мы, евреи, контролируем Америку и американцы знают это».
Профессор Леван писал:
«Члены конгресса, и демократы, и республиканцы, в значительной степени зависят от еврейских союзов по собиранию средств на ведение избирательных кампаний и поэтому не могут влиять на политику, проводимую Израилем».

05.05.2026

Маніпуляції довкола «бессарабської» історії в сепаратистських медіа Одещини

Недобитки "Бессарабской народной республики" ніяк не можуть змиритися зі своєю поразкою в 2015 році і продовжують дурити людей щодо так званої "Бессарабії", пише Ізмаїл-онлайн.
 
Історія дуже проста:
Російська імперія у 1812 році анексувала частину Молдавського князівства між річками Прут і Дністер і в 1815 році назвала її Бесарабською областю (Бессарабією), хоча перед анексією цю частину князівства місцеве населення і взагалі ніхто так не називав. Тобто це чисто російська новостворена назва.
 
В 1917 році Російська імперія розвалилася і штучно розділений молдавський народ демократичним шляхом возз'єдналася з матір'ю-батьківщиною Румунією. Причому російську імперську назву "Бессарабия" для цього регіону румуни відкинули.
* * *
Фотографія 2-ї сторінки секретного додаткового протоколу до Договору про ненапад між Німеччиною та СРСР, відомого як Пакт Молотова-Ріббентропа.
Документ було підписано 23 серпня 1939 року в Москві представниками урядів СРСР (В. Молотов) та Німеччини (Й. фон Ріббентроп).
Цей протокол передбачав розмежування сфер інтересів у Східній Європі, зокрема інтерес СРСР до Бессарабії та політичну незацікавленість Німеччини в цьому регіоні.
Умови договору вимагали від обох сторін зберігати цей документ у суворій таємниці.
 
Втім новостворена імперія СРСР, якою правили більшовики, не змирилася із втратою Бессарабської губернії. На їх картах і в підручниках ця територія центром в Кишиневі позначалася як окупована Румунією. Так само вона називалася і в пакті Молотова-Ріббентропа про розділ Румунії, яким гітлерівська Німеччина визнала так звану «Бессарабію» сферою впливу СРСР, давши згоду на її окупацію.

Гитлер рассказал о предыстории германо-советского конфликта в речи перед своими старыми соратниками в пивной Лёвенбройкеллер в Мюнхене 8 ноября 1941 года

«Когда мы вели наступление на Западе, Советская Россия начала наступление на Востоке. Был момент, когда мы имели в Восточной Пруссии три див...