Ватутін — Катюзі по заслузі

15 квітня 1944 року в київському госпіталі помер генерал армії СРСР Микола Ватутін — людина, яку радянська пропаганда роками подавала як «видатного сталінського полководця», а його смерть перетворила на символ героїзму. Та за цією офіційною картинкою — інша, значно темніша історія.

 

29 лютого 1944 року під час об’їзду військ Ватутін потрапив у засідку бійців Української повстанської армії поблизу сіл Милятин і Сіянці (нині Рівненщина). У перестрілці він отримав важке поранення. Понад півтора місяця лікарі намагалися врятувати його життя в Києві — марно.

 

Похорон генерала став одним із наймасштабніших у СРСР воєнного часу: три дні прощання, поховання в Маріїнському парку біля Верховної Ради, а згодом — помпезний пам’ятник. 

 

Саме тоді почав формуватися культ «героїчного Ватутіна», до могили якого водили офіційні делегації, коли потрібно було «вшанувати пам’ять полеглих». Його образ активно використовували під час пропагандистської кампанії до «повного звільнення України» восени 1944 року.

 

Але ким він був насправді?

 

Росіянин за походженням, член більшовицької партії з 1921 року, Ватутін ще з юності брав участь у боротьбі проти українського спротиву:
- у 1920 році воював проти загонів Нестора Махна;
- у 1920–1921 роках придушував повстанський рух на Полтавщині;
- у 1939 році командував військами під час вторгнення в Польщу, за що отримав орден Леніна.

 

Найстрашніша сторінка його командування — події 1943 року, форсування Дніпра та бої за Букринський плацдарм. Радянське керівництво обрало тактику, яку важко назвати інакше як «завалити ворога тілами». За різними оцінками, лише тут загинули сотні тисяч радянських солдатів — цифри сягають приблизно 400 тисяч. Втрати німців були в рази меншими.

 

Особливий цинізм полягав у тому, як поповнювали ці втрати. На щойно «звільнених» територіях лівобережної України масово мобілізували юнаків 16–18 років — часто без належної підготовки, без зброї, інколи навіть без форми. Їх буквально гнали на переправу через Дніпро під кулеметний вогонь. 

 

Очевидці згадували, що німецькі кулеметники не витримували психологічно, адже перед ними були не озброєні солдати, а фактично беззахисні люди. Але на місце загиблих одразу йшли нові.

 

Скільки серед тих сотень тисяч полеглих було саме українських хлопців — невідомо. Десятки тисяч? Сотня? Більше? Відповіді немає. Але відповідальність — є.

І саме на Волині, 29 лютого 1944 року, ця історія отримала свій фінал: генерал, причетний до цих подій, був смертельно поранений бійцями УПА. За півтора місяця він помер.

 

Історія інколи сама розставляє акценти. Бо якими б не були офіційні пам’ятники й гучні промови — пам’ять про справжню ціну «перемог» нікуди не зникає.

Карта яка є наочним доказом що «Бессарабия» у 1940 році не була адміністративною реальністю

Радянська військово-оперативна карта Генерального штабу РСЧА, 1939–1940 рр., підготовлена для планування окупації території між Прутом і Дністром, позначеної як «Бессарабия».

Це радянська військово-оперативна карта Генштабу РСЧА, підготовлена у 1939–1940 роках, безпосередньо в межах підготовки до ультиматуму Румунії та окупації 1940 року.

Ключові ознаки, які це підтверджують

1. Мова і терміни

   • Усі топоніми подані російською: Кишинёв, Аккерман, Бендеры, Тирасполь, Болград.

   • Територія між Прутом і Дністром позначена як «Бессарабия», заштрихована — це не румунська і не міжнародна картографія, а суто радянська.

2. Тип заштрихування

   • Діагональне штрихування — стандартна радянська військова практика для позначення:

     • території, яка планується до зайняття / анексії;

     • або вважається «тимчасово чужою, але своєю за концепцією».

   • Так ніколи не позначали власні адміністративні одиниці.

3. Відсутність румунського адміністративного поділу

   • Немає жудеців, немає румунських назв, немає кордонів адміністративних одиниць Румунії.

   • Це означає: карта не описує реальність, а проектує бажаний радянський простір.

4. Акцент на транспорті й рельєфі

   • Чітко промальовані:

     • залізниці,

     • шосе,

     • переправи,

     • ріки як природні рубежі.

   • Це типово для оперативно-тактичних карт, а не політичних чи цивільних.

5. Хронологічний маркер

   • На карті вже є пакт Молотова–Ріббентропа як фон, але ще немає радянських кордонів 1940–1941.

   • Отже: період — кінець 1939 / перша половина 1940.

Сіре обведення - важливий населений пункт як тактичний об’єкт. 

Сірим (графітовим) тоном на радянських військових картах виділяли населені пункти підвищеного оперативного значення, а не фортифікації як такі.

Йдеться про опорні пункти місцевості, які могли:

• використовуватися як вузли оборони або наступу,

• бути штабними, тиловими або комунікаційними центрами,

• мати міцну забудову (камені, промислові об’єкти, склади, станції),

• контролювати переправи, вузли доріг, залізниці.

Чому саме ці міста обведені

Якщо подивитися уважно, сірим виділені:

• Кишинів — адміністративний і транспортний центр;

• Бендери — вузол біля Дністра і стратегічний міст;

• Аккерман — контроль лиману і виходу до моря;

• Болград / Ізмаїл / Тирасполь (у регіоні) — ключі до Буджака, Дунаю, переправ.

Як правильно називати цю карту

Коректна ідентифікація:

Радянська військово-оперативна карта Генерального штабу РСЧА, 1939–1940 рр., підготовлена для планування окупації території між Прутом і Дністром, позначеної як «Бессарабия».

Або коротко, для публічного вжитку:

Окупаційна карта СРСР 1940 року.

Чому вона важлива концептуально

Ця карта — наочний доказ, що:

• «Бессарабия» у 1940 році не була адміністративною реальністю,

• а існувала виключно в радянському військово-пропагандистському мисленні,

• як реанімація імперської губернії 1812–1917 років.

Тобто це візуальний артефакт гібридної війни ХХ століття.

СМЕРТЬ ШПИОНАМ возглавил еврейский шпион! История СССР как она есть. Лекция историка А. Палия

Наверняка вы знаете, что в сегодняшней России

фактически возрождён так называемый Смерш. То есть организация, которая

убивает в зоне прифронтовой своих

собственных солдат. Видео с этими

привязанными несчастными российскими

солдатами, которых обнуляют их просто

огромное количество. Так вот, сегодня я,

украинский историк, расскажу вам о том,

что случилось с предыдущим смершим.

организация, которая так и называлась Смерть шпионам.

Вы будете просто поражены, потому что оказалось, что не просто половина съезда компартии ВКПБ тогдашнее оказалась иностранными шпионами, но и первый единственный глава этого самого Смерша тоже оказался иностранным шпионом и даже, представьте себе, еврейским.

Эта история очень и очень зачётная. Ну, по крайней мере, его туда назначили, в эти шпионы.

Сепарська влада Ізмаїла рятує «День воинской славы России» і надає РПЦ МП «офіційні докази» для визнання Олександра Суворова святим

Російська версія "героїчного взяття Суворовим Ізмаїла" виявилася повною брехнею!

Сепарська влада Ізмаїла рятує «День воинской славы России» і надає РПЦ МП «офіційні докази» для визнання Олександра Суворова святим, пишуть в пабліку Ізмаїл-онлайн.

У 2022 році Міністерство оборони фашистської росії звернулося до РПЦ МП із проханням розглянути можливість канонізації Суворова.

Патріарх РПЦ МП Гундяєв повідомив, що церква вже збирає необхідні матеріали про життя полководця.

Втім, для канонізації московським попам потрібні документальні свідчення чудес, здійснених кандидатом у святі.

На прохання попів Ізмаїльська міська рада вже підготувала такі «докази» безпосередньо за місцем їх «здійснення» — в Ізмаїлі.

Загальновідомим «дивом» Суворова вважається те, що він за 2 години 30 хвилин (з 5:30 до 8:00) вбив 26 тисяч турків, 9 тисяч узяв у полон, перестрибнув 10-метрові мури кам’яної фортеці та захопив Ізмаїл.
Справжнє чудо!

Саме на підставі цього «чуда» в Московії святкують «День воинской славы России», який відзначають 24 грудня — у день дивовижного взяття Суворовим Ізмаїла у 1790 році.

Але виникла проблема

Московський улус Золотої орди (Олександр Невський, князь Данило, Іван Калита) та хан Узбек

Створюючи Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже. Для цього московськими царями, починаючи з Івана Грозного, було поставлено завдання привласнити історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною ІІ, яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини ІІ і графа Шувалова. Діяльність комісії була засекречена і тривала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали — знищені. 

У землі Моксель ханом Батиєм в 1237–1238 роках було проведено перший облік кількості людей.

Другий перепис населення в імперії Чингісидів відбувався протягом 1254–1259 років. Він відбувався поетапно: від однієї підкореної землі до іншої. 

Третій перепис 1272 року проведений ханом Золотої Орди Менгу–Тимуром. Хан був колосальною особистістю не тільки в історії Орди, а й в історії її Московського улусу. Тому що особисто Менгу–Тимур створив і саму Москву, і Московське удільне князівство.  

Після смерті хана Батия в 1255 році та його старшого сина Сартака, отруєного на початку 1257 року, за велінням великого Менгу–хана правителем Золотої Орди став хан Берке — брат Батия. Берке став противником Батия тільки з осені 1254 року, коли той зазіхнув на його добробут, переселивши з родючих західних земель Каспію на напівпустельні північно–східні землі за рікою Урал. 

Коли воцарився внук хана Батия — Менгу-Тимур, він негайно відновив порядки свого діда. У 1269–1271 роках відбувся похід хана Менгу-Тимура на Константинополь. Хан Менгу-Тимур особисто не брав участі у поході. І це вкотре свідчить не про підкорення країни чи завоювання її земель, а про звичайне залякування. Війська Менгу–Тимура підійшли під мури Константинополя, але штурмувати місто не стали. Як свідчать арабські історики, справу владнали шляхом звичайних переговорів.Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала повна залежність ростово–суздальського православ’я від ханської влади. Ви не знайдете в Московії з 1280 до 1461 року жодного митрополита, який зайняв би кафедру без ханського ярлика.

Розкол в Монгольській імперії посилився після перенесення столиці з Каракорума на територію Китаю (спочатку, в 1260 році, в Кайпін, а в 1264 році — у Ханбалик, сучасний Пекін). Правив Хубілай у Китаї до 1295 року. В 1368 році династія Хубілая перервалася через скинення з трону Токай–Тимура, останнього з його спадкоємців. Усі тюркські племена, які перекочували разом із ханами на територію Китаю, були асимільовані китайцями і зникли з історичної арени.

Війни пам’яті передують військовим вторгненням

Хто контролює минуле – контролює майбутнє 

Війни за історію дуже часто переростають у конвенційні. 

А історична агресія (з якого б боку кордону вона не велася) переростає у агресію фізичну.

Оскільки рівень загроз лише зростає передруковую тези мого виступу під час круглого столу «Війна за історію: як перемогти російського агресора», які були озвучені рівно вісім років тому.
Цей важливий і актуальний нині текст став моєю компіляцією власних думок та тез, які запропонували Андрій Холявка, Євген Костюк, Михайло Галущак.

Отож:

"Війни за історію - це не ексклюзивний винахід російських агресорів. Ще з давніх часів первісних держав, приміром єгипетських фараонів - переможець висікав перебільшену історію своїх перемог на камені, а очільник ворожої держави при першій же спробі їх переписував.

Очевидно, коли керівництво української держави намагається втягнути велику вічну війну, тотальну за своєю суттю і майже тисячолітню за часом протистоянням у прокрустове ложе незрозумілої АТО, важко очікувати позитивних результатів цього протистояння. 

Нам варто чітко називати речі своїми іменами: йде війна, а нинішній етап цієї війни відбувається в момент тривання і незакінченності столітньої Національно-визвольної Революції. 

Росія веде війну (і це закріплено у її воєнній стратегії) у чотирьох просторах і трьох часових вертикалях.

Це війна на суші, в повітрі та космосі, на воді та в інформаційно-світоглядовій сфері. Війна за минуле, теперішнє і майбутнє.

Чому в Ізмаїлі не було кам'яної фортеці і яке значення в його історії мала російсько-турецька війна 1806–1809 років

Через розвиток артилерії у XVIII столітті кам’яні фортеці вже втратили своє значення. Причина проста: якщо гармати встановити на високих стінах фортеці, то перед ними утворювалася так звана «мертва зона», де під час облоги атакуюча сторона почувалася відносно безпечно.

Щоб зробити артилерію ефективнішою, захисники міст споруджували редути (фр. redoute — «укриття, опорний пункт») — фортифікаційні укріплення замкненого типу, зазвичай земляні, з валом та ровом, призначені для самостійної оборони. Найчастіше редути мали форму чотирикутника (див. фото).

Важливо зазначити, що в "несуворівських" спогадах та мемуарах і навіть у піснях козаків, серед укріплень Ісмаїла/Матроски крім редутів згадуються палісади — це старовинна оборонна споруда у вигляді частоколу із товстих, загострених зверху колод. Як фортифікаційна споруда - у вигляді стіни з колод висотою декілька метрів, закопаних в землю і з'єднаних для міцності між собою горизонтальними брусами. Колоди часто встановлювалися на земляних валах біля ровів наповнених водою.

У російсько-турецькій війні 1806–1809 рр. переправа у Ісмаїла/Матроски знову стала одним із ключових стратегічних об'єктів. Після невдалого штурму Суворова, який допустив безліч втрат, і вдалого захоплення Ісмаїла запорізькими козаками 1790 року, через рік після його взяття, за Ясським договором Ісмаїл повернули туркам.

Земляні укріплення були посилені турками й перетворені на потужний оборонний вузол на Дунаї.

У 1807 році російські війська спробували захопити Ісмаїл/Матроску і переправу, але незабаром змушені були зняти облогу.

Окрім самої облоги, під час цієї кампанії були сутички та військові операції навколо Ізмаїла: турецькі гарнізони робили виходи, вилазки (sortie) спробуючи прорвати блокаду і прорізати підкріплення, а російські підрозділи здійснювали маневри, щоб блокувати й захоплювати позиції турків в околицях.

У 1809 році російські війська під командуванням генерал-лейтенанта Івана Засса розпочали нову облогу Ізмаїла. Переправу і містечко Ісмаїл захищали війська Османської імперії, але російські війська використали облогові батареї, редути й флотилію на Дунаї. Після тривалих обстрілів і поступового стискання блокади 23 вересня 1809 року Ізмаїл капітулював, що стало важливою перемогою Російської імперії на Дунаї.

На плані взяття Ізмаїла облоговими російськими імператорськими військами, є опис того, яким чином здійснено облогу на день підкорення Ізмаїла під керівництвом генерал-лейтенанта Засса. План складений в Ізмаїлі 23 вересня 1809 року і на ньому зазначені:

a. Загони, укріплені валом.
b. Редут, споруджений для розділення загонів генерал-майором Воїновим.
c. Російська флотилія.
d. Батарея, збудована 31 серпня.
e. Редут, збудований 4 вересня.
f. Батарея з казематами й траншеями, споруджена 10–11 вересня.
g. Батарея, збудована в ніч з 11 на 12 вересня.

Отже, земляний чотирикутний редут, залишки якого (на фото) деякі ізмаїльці видають за залишки кам'яної фортеці, скоріше за все був побудований турками в 1806–1809 роках для оборони міста та стратегічної переправи.

Безумовно, російсько-турецька війна 1806–1809 рр. має набагато більш важливе значення в історії Ізмаїла. Втім брехні Суворова та російської пропаганди щодо "героїчного взяття кам'яної фортеці Ісмаїл" (якої насправді не існувало) досі затьмарюють більш важливі події і битви початку XIX століття.

Читайте також: Ізмаїльська влада досі просуває брехливу російську версію взяття Ізмаїла в 1790 році