Період польської окупації 1919—1939 рр

Період польської окупації м. Львова розпочався з 21 листопада 1918 року, коли останні відділи Української галицької армії відступили з міста у напрямку Винник. До 1921 р. у місті тривав надзвичайний стан у зв’язку з воєнними подіями (польсько-українська війна між Другою Річчю Посполитою та Західноукраїнською Народною Республікою тривала до липня 1919 р. та радянсько-польська війна ‑ до 1921 р.). Після завершення воєн Східна Галичина, згідно Ризького договору між Радянським Союзом та Польщею, була приєднана до останньої на особливих засадах. Тут створено тимчасовий уряд підзвітність котрого підлягала не польській владі у Варшаві, а представникам Ліги Націй – Раді амбасадорів. Українцям Галичини було гарантовано всі права національної меншини: рівність перед законом, свободу слова, совісті та віросповідання, право вживати українську мову у діловодстві, власне шкільництво, та самоврядування. Попри те, що Галичина офіційно не входила до складу Польщі (до 14 березня 1923 р.), тут було встановлено поліційний терор. Всі свободи української громади нехтувалися представниками польських адміністрації, влади, правоохоронних органів. У березні 1920 р. поляки запровадили назву «Малопольска Всходня», таким чином заборонивши вживання назву Західна Україна. Також замість етноніму «українець» ввели стародавнє визначення «русін», «рускі» та «русінські». Галицький Крайовий Сейм та Крайовий Виділ були скасовані. У сфері освіти, від 16 серпня 1919 р., діяла заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, що не прийняли польського громадянства та не відбули військової служби у польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Т. Шевченка про відкриття приватних курсів з університетською програмою було рішуче відкинуто польською владою. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існували з часів австрійського панування в Галичині, було скасовано, а замість неї створено «Кураторію львівської шкільної округи», підпорядкованої міністерству освіти у Варшаві. Дозвіл розпочати навчання було дано лише польським гімназіям. А в народних школах примусово впроваджено вивчення польської мови. В листопаді 1920 р. було проведено перепис населення Галичини як частини польської держави. В листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму. А в грудні 1922 р. – перший примусовий набір до польського війська. В березні 1923 р. Рада амбасадорів прийняла рішення про інкорпорацію Галичини до складу Польщі, і лише з цього часу в Галичині повинна була відбуватися реорганізація владних структур, освіти тощо, тобто впровадження польських стандартів управління, проте станом на 1923 р. ці процеси вже завершувалися.

Політика щодо меншин, яку проводив Міхал Ґражинський, що очолював Сілезьке воєводство, де була велика німецька меншина

Воєвода Міхал Ґражинський, який очолював Сілезьке воєводство, у своїй політиці щодо меншин прагнув мінімізувати автономію Сілезького воєводства, зменшити роль німецької меншини у воєводстві, посилити роль польського суспільства, що населяло воєводство, та підтримати польську меншину в Німеччині. Воєвода Ґражинський був переконаний, що польське суспільство, яке населяло Сілезьке воєводство, негативно ставилося до німецької меншини, тому він намагався заручитися підтримкою польського суспільства для Табору Пілсудського (групи політиків, якою керував Юзеф Пілсудський) згаданими вище засобами. Щоб досягти цього, він розподіляв державні вакансії переважно полякам і підтримував розвиток шкільної освіти польською мовою.

Воєвода Ґражинський дискримінував німецькі установи та групи, які діяли в Сілезькому воєводстві. Більше того, він зменшив права німецької меншини. Розвиваючи польську систему шкільної освіти, він призвів до послаблення позицій німецьких шкіл. Поляків, які проживали в Сілезькому воєводстві, мотивували віддавати своїх дітей до польських шкіл замість німецьких шкіл. Наслідком цих дій стало закриття шкіл, які утримувалися членами німецької меншини.

Поява економічної кризи у 20-х роках була використана воєводою Ґражинським для продовження реалізації антинімецької політики. Економічні установи, яким загрожувало банкрутство, були захоплені воєводством, і воєвода призначив поляків на їх керівні посади. Крім того, він прискорив розподіл німецького багатства, щоб зменшити вплив заможної німецької меншини. Незважаючи на те, що між Польщею та Німеччиною була підписана угода щодо вирішення всіх конфліктів мирним шляхом, воєвода Ґражинський не припинив дискримінацію німецької меншини. 

Німецькі робітники зазнавали дискримінації, і, якщо це було можливо, всі конфлікти між членами польського суспільства та німецькою меншиною вирішувалися на користь поляків. Як офіційну причину своєї політики щодо меншин воєвода Ґражинський оголосив про зростання націоналістичних тенденцій серед членів німецької меншини та наголосив на відсутності лояльності німців до польського уряду. Незважаючи на те, що він звинувачував німців у націоналістичних тенденціях, він не співпрацював з німецькими установами, які намагалися боротися з гітлеризмом. Його політика призвела до зростання антипольських настроїв у Сілезькому воєводстві.

Однак, завдяки діям воєводи Ґражинського, велика частина установ, які раніше очолювали німці, перейшла у власність польської держави і почала приносити дохід до польського бюджету. У сфері культури воєвода Ґражинський приділяв багато уваги зменшенню комплексу меншовартості польської культури щодо німецької культури, будучи меценатом мистецтва для польського мистецтва.

За час німецько-радянської війни радянські військові трибунали винесли смертні вироки щодо понад 284 тисяч військовослужбовців

За час німецько-радянської війни (1941–1945 роки) радянські військові трибунали винесли смертні вироки щодо понад 284 тисяч військовослужбовців, з яких було розстріляно близько 158 тисяч. Значна частина вироків виконувалася негайно.

Крім того, існувала велика кількість позасудових страт, здійснюваних "на місці" за наказом командування, особливих відділів та загороджувальних загонів.
Офіційна статистика судів: За даними військових архівів, протягом 1941–1945 років було засуджено 2,5 мільйона осіб, з них до вищої міри покарання (розстрілу) було засуджено 284 тисячі військовослужбовців, а безпосередньо виконано 158 тисяч смертних вироків.
Також практикувалися позасудові розстріли: Десятки тисяч осіб розстрілювали безпосередньо "на місці" без проведення слідства чи суду. Це відбувалося за обвинуваченнями у дезертирстві, боягузтві, самовільному відступі, здачі в полон або антирадянській агітації.
Офіційні дані щодо кількості розстріляних виключно без суду (тобто без оформлення хоча б спрощеного судового вироку) неможливо підрахувати з абсолютною точністю через знищення більшості таких документів НКВС та специфіку ведення військового обліку сталінського режиму.
Штрафні батальйони: Сотні тисяч засуджених людей відправляли на вірну смерть на найнебезпечніші ділянки фронту, де вони також зазнавали колосальних втрат особливо при традиційних для Червоної Армії "м'ясних штурмах".
Діяльність загороджувальних загонів:
Загороджувальні загони використовувались для примусового стримування військ від відступу. Їхня головна мета полягала в тому, щоб зупиняти втікачів з поля бою кулеметним вогнем. Скількох людей вони вбили під час відступу - оцінити неможливо.
Для розуміння порядку цифр - лише за 2,5 місяці, в період з 1 серпня по 15 жовтня 1942 року, загороджувальні загони затримали понад 140 тисяч військовослужбовців. Багатьох розстрілювали на місці або відправляли до штрафних батальйонів.

Против исторической лжи: Бенжамин Фридман хотел предостеречь Америку и евреев

Предостережение для Америки

Речь еврейского патриота-бизнесмена

В 1961 г. Бенжамин Фридман в вашингтонском отеле Виллард произнёс речь в честь Конде МакКинли – издателя журнала «Common Sense».

Бенджамин Фридман, 82 года, центр (слева) с галстуком бабочкой, получает награду за заслуги от Анти-коммунистической Федерации Польских Борцов за Свободу в городе Салем, Массачусетс, 1972 год.

Фридман хотел предостеречь Америку. Однако я думаю, что это было предостережение не столько для Америки, сколько для всех евреев, и прежде всего сионистов.

Бенжамин Фридман был довольно хорошо известной личностью в США. Удачливый еврейский коммерсант из Нью-Йорка Сити водил дружбу с Бернардом Барухом, Самуэлем Унтермайером, Вудроу Вильсоном, Франклином Рузвельтом, Джозефом Кеннеди, бывшим американским послом в Великобритании, Джоном Ф. Кеннеди и сo многими другими важными персонами.

По его словам, после второй мировой войны он порвал с еврейской тиранией, в которой были замешаны США.

Речь Фридмана ничего не потеряла от своей актуальности, как доказывают многочисленные цитаты из недавнего прошлого. Так в частности эрцгерцог Отто фон Габсбург в разговоре с австрийским журналом «Zur Zeit» 20.11.2002 г. сказал: «В американском Пентагоне всё решают евреи, а Пентагон поддерживает Израиль, т.е. они решают, быть войне или миру». Об этом разговоре немецкая пресса не проронила ни слова. А Ариель Шарон выразился ещё яснее: 

«Об одном я могу сказать совершенно точно. Тебе не стоит переживать по поводу американского давления. Мы, евреи, контролируем Америку и американцы знают это».

Профессор Леван писал:

«Члены конгресса, и демократы, и республиканцы, в значительной степени зависят от еврейских союзов по собиранию средств на ведение избирательных кампаний и поэтому не могут влиять на политику, проводимую Израилем».

Маніпуляції довкола «бессарабської» історії в сепаратистських медіа Одещини

Недобитки "Бессарабской народной республики" ніяк не можуть змиритися зі своєю поразкою в 2015 році і продовжують дурити людей щодо так званої "Бессарабії", пише Ізмаїл-онлайн.

 

Історія дуже проста:

Російська імперія у 1812 році анексувала частину Молдавського князівства між річками Прут і Дністер і в 1815 році назвала її Бесарабською областю (Бессарабією), хоча перед анексією цю частину князівства місцеве населення і взагалі ніхто так не називав. Тобто це чисто російська новостворена назва.

 

В 1917 році Російська імперія розвалилася і штучно розділений молдавський народ демократичним шляхом возз'єдналася з матір'ю-батьківщиною Румунією. Причому російську імперську назву "Бессарабия" для цього регіону румуни відкинули.

* * *

Фотографія 2-ї сторінки секретного додаткового протоколу до Договору про ненапад між Німеччиною та СРСР, відомого як Пакт Молотова-Ріббентропа.

Документ було підписано 23 серпня 1939 року в Москві представниками урядів СРСР (В. Молотов) та Німеччини (Й. фон Ріббентроп).

Цей протокол передбачав розмежування сфер інтересів у Східній Європі, зокрема інтерес СРСР до Бессарабії та політичну незацікавленість Німеччини в цьому регіоні.

Умови договору вимагали від обох сторін зберігати цей документ у суворій таємниці.

 

Втім новостворена імперія СРСР, якою правили більшовики, не змирилася із втратою Бессарабської губернії. На їх картах і в підручниках ця територія центром в Кишиневі позначалася як окупована Румунією. Так само вона називалася і в пакті Молотова-Ріббентропа про розділ Румунії, яким гітлерівська Німеччина визнала так звану «Бессарабію» сферою впливу СРСР, давши згоду на її окупацію.

Колоніальний характер створення «Бессарабії» в Російській імперії

Після анексії 1812 року Російська імперія здійснила класичну імперсько-колоніальну операцію над частиною території Молдавського князівства між Прутом і Дністром.

По-перше, ця територія не була «нічийною» — вона становила органічну частину історичної Молдавії (Țara Moldovei) з власною адміністративною системою (ținuturi), правом і традицією.

По-друге, Росія не зберегла ані назву, ані політичну ідентичність цієї землі, а штучно перейменувала її на «Бессарабську область», використавши назву, яка:

• не існувала як адміністративна одиниця до 1812 року,
• не була самоназвою місцевого населення,
• у кращому разі використовувалась в іноземній картографії для вузького південного регіону (Буджака),
• і була фактично юридично порожньою.

Це типовий колоніальний прийом: заміна історичної назви на нову, щоб стерти політичну спадковість території.

По-третє, у геральдиці імперія застосувала ще один характерний механізм:

• взяла місцевий символ — тура (герб Молдавського князівства),
• але помістила його під імперську корону.

Це створює чітке ієрархічне повідомлення: місцева ідентичність визнається лише як підпорядкована, а верховна влада належить імперії.

Тобто:

• 🐂 тур → «це молдавська спадщина»
• 👑 корона → «але вона під владою Росії»

Що це означає в колоніальній логіці

У сукупності ці дії утворюють класичну модель колоніальної політики:

1. Анексія території без збереження її державності
2. Перейменування для розриву історичної тяглості
3. Привласнення символів під імперським знаком
4. Нав’язування нової адміністративної ідентичності

Висновок

Російська імперія не «успадкувала» жодну «Бессарабію», а створила її як адміністративну конструкцію після анексії частини Молдавського князівства, одночасно використавши місцеву символіку і підпорядкувавши її імперській владі через геральдику та назву.

Ватутін — Катюзі по заслузі

15 квітня 1944 року в київському госпіталі помер генерал армії СРСР Микола Ватутін — людина, яку радянська пропаганда роками подавала як «видатного сталінського полководця», а його смерть перетворила на символ героїзму. Та за цією офіційною картинкою — інша, значно темніша історія.

 

29 лютого 1944 року під час об’їзду військ Ватутін потрапив у засідку бійців Української повстанської армії поблизу сіл Милятин і Сіянці (нині Рівненщина). У перестрілці він отримав важке поранення. Понад півтора місяця лікарі намагалися врятувати його життя в Києві — марно.

 

Похорон генерала став одним із наймасштабніших у СРСР воєнного часу: три дні прощання, поховання в Маріїнському парку біля Верховної Ради, а згодом — помпезний пам’ятник. 

 

Саме тоді почав формуватися культ «героїчного Ватутіна», до могили якого водили офіційні делегації, коли потрібно було «вшанувати пам’ять полеглих». Його образ активно використовували під час пропагандистської кампанії до «повного звільнення України» восени 1944 року.

 

Але ким він був насправді?

 

Росіянин за походженням, член більшовицької партії з 1921 року, Ватутін ще з юності брав участь у боротьбі проти українського спротиву:
- у 1920 році воював проти загонів Нестора Махна;
- у 1920–1921 роках придушував повстанський рух на Полтавщині;
- у 1939 році командував військами під час вторгнення в Польщу, за що отримав орден Леніна.

 

Найстрашніша сторінка його командування — події 1943 року, форсування Дніпра та бої за Букринський плацдарм. Радянське керівництво обрало тактику, яку важко назвати інакше як «завалити ворога тілами». За різними оцінками, лише тут загинули сотні тисяч радянських солдатів — цифри сягають приблизно 400 тисяч. Втрати німців були в рази меншими.

 

Особливий цинізм полягав у тому, як поповнювали ці втрати. На щойно «звільнених» територіях лівобережної України масово мобілізували юнаків 16–18 років — часто без належної підготовки, без зброї, інколи навіть без форми. Їх буквально гнали на переправу через Дніпро під кулеметний вогонь. 

 

Очевидці згадували, що німецькі кулеметники не витримували психологічно, адже перед ними були не озброєні солдати, а фактично беззахисні люди. Але на місце загиблих одразу йшли нові.

 

Скільки серед тих сотень тисяч полеглих було саме українських хлопців — невідомо. Десятки тисяч? Сотня? Більше? Відповіді немає. Але відповідальність — є.

І саме на Волині, 29 лютого 1944 року, ця історія отримала свій фінал: генерал, причетний до цих подій, був смертельно поранений бійцями УПА. За півтора місяця він помер.

 

Історія інколи сама розставляє акценти. Бо якими б не були офіційні пам’ятники й гучні промови — пам’ять про справжню ціну «перемог» нікуди не зникає.