Ватутін — Катюзі по заслузі

15 квітня 1944 року в київському госпіталі помер генерал армії СРСР Микола Ватутін — людина, яку радянська пропаганда роками подавала як «видатного сталінського полководця», а його смерть перетворила на символ героїзму. Та за цією офіційною картинкою — інша, значно темніша історія.

 

29 лютого 1944 року під час об’їзду військ Ватутін потрапив у засідку бійців Української повстанської армії поблизу сіл Милятин і Сіянці (нині Рівненщина). У перестрілці він отримав важке поранення. Понад півтора місяця лікарі намагалися врятувати його життя в Києві — марно.

 

Похорон генерала став одним із наймасштабніших у СРСР воєнного часу: три дні прощання, поховання в Маріїнському парку біля Верховної Ради, а згодом — помпезний пам’ятник. 

 

Саме тоді почав формуватися культ «героїчного Ватутіна», до могили якого водили офіційні делегації, коли потрібно було «вшанувати пам’ять полеглих». Його образ активно використовували під час пропагандистської кампанії до «повного звільнення України» восени 1944 року.

 

Але ким він був насправді?

 

Росіянин за походженням, член більшовицької партії з 1921 року, Ватутін ще з юності брав участь у боротьбі проти українського спротиву:
- у 1920 році воював проти загонів Нестора Махна;
- у 1920–1921 роках придушував повстанський рух на Полтавщині;
- у 1939 році командував військами під час вторгнення в Польщу, за що отримав орден Леніна.

 

Найстрашніша сторінка його командування — події 1943 року, форсування Дніпра та бої за Букринський плацдарм. Радянське керівництво обрало тактику, яку важко назвати інакше як «завалити ворога тілами». За різними оцінками, лише тут загинули сотні тисяч радянських солдатів — цифри сягають приблизно 400 тисяч. Втрати німців були в рази меншими.

 

Особливий цинізм полягав у тому, як поповнювали ці втрати. На щойно «звільнених» територіях лівобережної України масово мобілізували юнаків 16–18 років — часто без належної підготовки, без зброї, інколи навіть без форми. Їх буквально гнали на переправу через Дніпро під кулеметний вогонь. 

 

Очевидці згадували, що німецькі кулеметники не витримували психологічно, адже перед ними були не озброєні солдати, а фактично беззахисні люди. Але на місце загиблих одразу йшли нові.

 

Скільки серед тих сотень тисяч полеглих було саме українських хлопців — невідомо. Десятки тисяч? Сотня? Більше? Відповіді немає. Але відповідальність — є.

І саме на Волині, 29 лютого 1944 року, ця історія отримала свій фінал: генерал, причетний до цих подій, був смертельно поранений бійцями УПА. За півтора місяця він помер.

 

Історія інколи сама розставляє акценти. Бо якими б не були офіційні пам’ятники й гучні промови — пам’ять про справжню ціну «перемог» нікуди не зникає.

Спецоперації АБГ МГБ проти УПА

14 жовтня офіційно відзначають 75 років від дня створення Української Повстанської Армії, вояки якої боролися за Українську державу одночасно з кількома супротивниками.

Легендована агентурно-бойова група Управління МДБ Станіславської (тепер Івано-Франківської) області та її офіцер-куратор.

В історії УПА багато складних і неоднозначних сторінок, які досі не до кінця вивчені. Ми й нині не знаємо всієї правди про українських повстанців, про методи боротьби проти них радянських спецслужб. У день, який вважають днем заснування УПА, хотілося би поговорити про методи, якими боролися проти повстанців чекісти, а саме: про так звані агентурно-бойові групи (АБГ) НКВД, створювані для боротьби зі «справжньою» УПА.

 Вони більш відомі в історичній та популярній літературі як «легендовані групи», «переодягнені енкаведисти», «лжебоївки УПА».  Своїм зовнішнім виглядом АБГ нічим не відрізнялися від справжніх підрозділів УПА. Власне це й дозволяло чекістам вводити в оману та вступати в контакт зі «справжніми» упівцями. Завдяки таким групам їм удалося знищити та захопити в полон багатьох членів рядового та навіть керівного складу УПА.

 Дослідники досі не встановили, кому належала ідея створення АБГ. Історик Дмитро Вєдєнєєв твердить, що ініціатором створення «легендованих груп» був капітан держбезпеки Віктор Кащєєв. Його колега-історик Юрій Зайцев вважає, що «батько» АБГ – нарком внутрішніх справ УРСР Василь Рясний. Утім, усі переконані, що такі дії представників НКВД не були підкріплені законодавчо, а лише кількома відомчими нормативними документами. Зокрема, як пише Дмитро Вєдєнєєв, нормативно використання «легендованих груп» закріпила директива НКГБ УРСР №1697 від 3 серпня 1944 року. А директива МГБ СРСР №22 від 25 березня 1949 року регламентувала використання АБГ у найбільш кваліфікованих оперативних заходах зі знищення націоналістичного підпілля в Україні.